Іван Сорока втратив на фронті зір, але знайшов кохання

Війна забрала у нього майже все: зір, друзів, здоров’я. Але не змогла знищити  найголовніше – віру в життя та кохання.

Сьогодні «СічНьюз» розповідає зворушливу історію військового з Києва Івана Сороки, який з мирного життя продавця автозапчастин опинився в самому пеклі війни.

Від вибухів гранат – до ніжного, щасливого кохання. Іван поділився з «СічНьюз» своєю історією, сповненою болю та водночас любові.

Від складу автозапчастин – до передової

Чоловік працював на складі автозапчастин оптової та роздрібної торгівлі, а 24 лютого отримав нову професію-військовий.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, близько пʼятої ранку ми разом зі своїм однокласником вже збиралися до військкомату, – розповідає Іван.

Хлопці вирішили, що не зможуть спокійно сидіти і вирішили стати добровольцями.

Іван служив у 72-й окремій бригаді імені Чорних запорожців.

– Спочатку воювали в Мощуні (Київська область), а на початку червня нас відправили в Бахмут, – ділиться Іван.

Третього серпня, коли він зі своїми побратимами виходив з позицій (неподалік Горлівки), прилетіла міна.

– Виходили ми пішки. Міна прилетіла між мною та побратимом. На жаль, він загинув. А мене відкинуло хвилею, – пригадує чоловік.

Іван спочатку думав, що помер. Згодом він почав кричати і кликати на допомогу. На щастя, чоловіка знайшли та змогли евакуювати.

– Дякую хлопцям, які надали першу домедичну допомогу та затягнули турнікети на ногах. Болю на той час не відчувалось, було багато каміння та землі в роті. Думав, що зуби повилітали, – напівжартома згадує військовий.

Чоловік вже тоді зрозумів, що має проблеми із зором, бо обличчя було понівечене.

Світло в темряві

Тієї весни, ще до поранення, доля подарувала Івану Владиславу. Вони познайомилися через додаток у Telegram. Владислава сама зробила перший крок, і вже через місяць, 14 травня, вони зустрілися.

– Зі своєю дружиною я познайомився шостого квітня – після того, як окупанти покинули Київщину, – з усмішкою пригадує чоловік.

– Під час першої зустрічі ми багато гуляли, жартували, розмовляли. Мені було з нею настільки добре, що я вирішив зустрітися і наступного дня, – пригадує Іван.

25 травня він наважився зробити пропозицію.

– Мені вдалося відпроситися додому. Я купив обручку та поїхав до неї. Попередньо проінформував, що буде сюрприз, – з посмішкою розповідає Іван.

Пара сиділа коло кавʼярні, і дівчина почала жартувати. Мовляв, «Ну де моя каблучка?».

– В цей момент я кажу: «Ах да, точно, ось». І тоді вона зрозуміла, що більше  нікуди не втече, – розповідає чоловік.

Згодом весілля, яке гуляли два дні. Перший був  офіційним, в ресторані. А другий відзначали за всіма українськими звичаями та традиціями.

– Шалаш, тачки, танці. Багато кому запам’яталось. Було дуже весело, – сміється Іван.

Після поранення

Владислава після поранення стала для Івана опорою. Вона підтримувала його у найважчі моменти, допомагала адаптуватися до нового життя. Їхнє кохання стало ще сильнішим, коли у них народився син.

Нині моє лікування тимчасово зупинилося через появу синочка. Але в недалекому майбутньому я планую зайнятися ногою, – каже чоловік.

Попри складний стан здоров’я та два роки життя в темряві, Іван зберігає оптимізм та впевнений, що до всього адаптується.

Нові мрії

Попри втрату зору, Іван не втратив жагу до життя. Він мріє стати археологом, вивчати історію рідної землі.

Я дуже люблю історію. Думаю, що в Україні ще багато цікавого є під землею, – ділиться Іван.

Поки що чоловік намагається активно вести блог, щоб зібрати на лікування та допомогу хлопцям на фронт. Адже, за його словами, там найважче зберігати здоровий глузд і працювати над моральним та психологічним станом.

– Наші захисники та захисниці, військові, повинні знати, що ми їх поважаємо і підтримуємо. Адже кожен невеликий донат – крок до великої перемоги, – каже Іван.

Яна ТИХОЛАЗ, «СічНьюз»

Читайте також

«Українські вбивці, ідіть геть» – написали у Польщі на дверях переселенців