Була дружиною військового місяць, а після загибелі кохатиме все життя

Кожного дня на війні чимало жінок втрачають чоловіків і синів. Ми бачимо їхні сльози й чуємо їхні крики болі та відчаю. Але що ховається за кожною з цих трагедій?

Спеціально для «СічНьюз» дружина загиблого військового Валентина Ісакіна розкаже історію кохання та смерті.

Про героя

Станіслав Ісакін – молодий хлопець, котрий понад усе любив життя й людей, які були поруч. Родом з міста Умань. Матрос, командир відділення керованого мінування 66 бригади. Загинув у 31 рік 10 липня 2022 року у Донецькій області, поблизу Мар’їнки, в результаті ворожого ракетного удару.

Я відчувала біду

– У день його смерті мені наснився сон, як він телефонує мені. Я прокинулася й стурбовано потягнулася перевіряти мобільний. Пропущених викликів від нього не було, і більше він мені не дзвонив. Я зателефонувала його другу. Й він повідомив, що Стас мертвий. У той момент вмерла й частина моєї душі, – каже дружина.

Під обстрілами зробив пропозицію

– 10 років ми прожили разом, але справжню цінність один одного зрозуміли лише під час війни. У нас тривога, у них теж. Він телефонує, я хвилююся. Неочікувано для себе чую «Ти станеш моєю дружиною?». А він саме мав приїхати у відпустку. Жартуючи, я сказала, що подумаю. Але в середині себе я знала, що скажу “так”. Я була його законною дружиною лише місяць, а кохатиму його усе життя!

Троянди – символ кохання

– Він завжди хотів, щоб я посміхалася. Останнього разу, як ми розмовляли з ним телефоном, він обіцяв, коли зустрінемось, подарувати букет білих троянд. Але він не встиг. Тому я завжди приношу їх коханому на кладовище й згадую нашу останню розмову.

Донечки завжди про нього питають

Стас був чудовим батьком, зі сльозами на очах згадує Валентина. Діти не можуть його забути, і він назавжди залишиться для них героєм. 10-річна Вероніка й 7-річна Юліана мали тісний звʼязок з батьком. Носили його футболки, повторювали за ним усе. Сумували, як він покидав домівку й раділи, коли повертався. Найстрашнішу біль я відчула, коли повідомляла їм, що цього разу тато не повернеться. Одного разу Юліана запитала «А папа там на небі буде щось їсти?». Вони хвилювалися за нього весь час, поки тато захищав нас на фронті. Й хвилюються дотепер.

Наш портрет завжди висітиме у спальні

Зараз Валентина знаходить сили, бо знає, що чоловік назавжди залишиться у відображені її донечок. Перечитуючи листи, котрі Стас їй писав, коли був моряком, Валентина каже «Війна забрала у мене коханого, але не мою любов до нього». Додає, що спільний із чоловіком портрет завжди висітиме у їхній спальні.

P.S. Наша журналістка склала вірш, присвячений цій історії.

Ій так болить, що квіти не він її дарує і не тому, що він її не так цінує.
І не тому, що він байдужий до її чуттів; його немає, з нею тільки гнів.
Немає. Немає ні поруч, ніде, за нього той гнів в її серці пече.

Заплющює очі, його десь вбачає, як тільки відкриє, нікого немає.
То смерть, тільки смерть так могла, забрала коханого клята війна.

Вона цілує, він не відповідає, лиш хмуро з фото на неї споглядає.
Було б те фото в телефоні чи в думках, та сльози йшли рікою, з нею був лиш страх.
Страх, що то правда, не брехня.
Чи підемо ми всі у небуття?

Аліна ТАЛАН, «СічНьюз»