На війні втратив зір, пішла дружина – про долю Захисника із Вінниці

36-річний вінничанин Іван Шостак пішов до ЗСУ добровольцем ще до широкомасштабного вторгнення. Потім працював у будівництві. У 2022 році був мобілізований. На Донеччині, внаслідок обстрілу, повністю втратив зір.

Після повернення додому від Захисника пішла дружина. Вона вирішила далі не поєднувати долі із людиною з обмеженими можливостями. Як нині живе і чим займається Іван Шостак, а також про свою військову кар’єру, воїн розповів читачам «СічНьюз».

Я був на контракті з 2015 по 2018 році, служив у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. У серпні 2022 року був мобілізований. Не хотів одразу йти добровольцем, бо чекав, як народиться син. Знав, що таке війна і що там може статися. Знову потрапив у ДШВ, у 77-у окрему аеромобільну бригаду, – розпочинає Захисник.

– Іване, де Ви служили після повномасштабного вторгнення? І як отримали поранення?

– На Бахмутському напрямку. Наша бригада була в оперативному резерві. Де проривалася лінія фронту, туди йшли ми. Мали відбивати втрачені позиції і стримувати наступ ворога.

А першого березня 2023 року, в одній із лісосмуг в населеному пункті Дубова Василівка «вагнери» достали мене третім пострілом з РПГ.

– В результаті цього обстрілу ще були постраждалі?

– Ні, я один. Треба було вийти із лісопосадки і подивитися, що роблять росіяни. Молоді хлопці боялися, не хотіли. Довелося мені.

– А дронів для розвідки в той момент у вас не було?

– Раніше був один-єдиний «мавік». Але росіяни його заглушили, і він десь загубився.    

– Після влучання Ви одразу втратили зір?

– Все, що я пам’ятаю – це білий спалах. Після того я втратив свідомість. Побратими мене витягнули, і я опинився в шпиталі у Дніпрі. Там мені сказали, що я вже ніколи не буду бачити. Одне око ампутували, інше – розрізали.

– Окрім очей, інших ушкоджень не було?

– Так. Таких випадків дуже багато, як у мене. Коли зайшло три осколки, і всі три – у голову. А мені саме в очі.  

– Розкажіть про свої звитяги на полі бою.

– Я був простим сержантом, головним сержантом взводу. Моєю задачею було завести людей на передову і, після виконання бойової задачі, вивезти їх звідти живими і неушкодженими. Переважно рухалися пішки, бо росіяни сильно палили техніку.   

– З ким саме довелося в основному воювати – мобілізованими чи контрактниками?

– З «вагнерами». На полі перед нашим місцем дислокації, де я отримав поранення, їх залишилося мертвими понад 160.

– Вони йшли на вас, як «зомбі», вірно?

– У «вагнерів» не залишалося іншого виходу, як рухатися вперед. За ними стояв загороджувальний загін росіян. І тих, хто відходив, одразу розстрілювали свої, «обнуляли». Про це нам розповів на допиті полонений.

– Хто зараз Вас підтримує, допомагає?

– Батьки. Було дві дружини, і обидві не захотіли зі мною жити. Із першою я розлучився ще в 2012 році. Старшому сину Іллі – 14 років.

Друга дружина після мого поранення зробила свій вибір, пішла від мене. З нею маємо меншого сина, дворічного Максима.  Це – життя. Я не осуджую своїх дружин. 

– Ви вже рік без зору. Як змогли призвичаїтися до цього?

– Нормально. У магазин, який коло дому, ходжу сам. А ось далеко їжджу або на таксі, або в супроводі батьків чи старшого сина. Ілля живе у Вінниці і від мене не відмовляється.  

– Чим Ви зараз займається, окрім проходження курсу реабілітації?

– Вивчився на масажиста, хотів відкрити свій масажний салон. Почав практикувати, але під час цього у мене стався крововилив в око. Тому лікарі сказали, що через підвищення тиску робити масаж мені не можна.

– Яке хобі маєте?

– Гончарство. Вироби роблю і на продаж, і роздаю друзям. Чашки, кухлі, миски, макитри.

– Навчилися цьому вже після втрати зору?

– Так. Я проходив у листопаді 2013 року курс реабілітації, і мені запропонували відвідувати заклад, де займаються гончарством. Коли виліпив 75 виробів, справа дійшла до виставки. Там їх всіх розкупили!   

– Ви кремезна людина і маєте великий зріст. Раніше займалися якимось спортом? Можливо, баскетболом?

– Маю зріст 1,92 метри. Спортом не займався, але працював фізично. Бо треба було годувати дітей.

– Як держава підтримує таких бійців з інвалідністю, як Ви?

– Я отримую пенсію. Але вона у всіх бійців з  інвалідністю різна. Від чого це залежить, сказати не можу. А ось органи соцзахисту до мене за 1,5 роки поки не зверталися. Поїхати кудись не реабілітацію чи оздоровлення не пропонували.                                       

Михайло ШАФІР, «СічНьюз»

Читайте також:

Діти залишилися без батька – Вінниця прощається із Захисником Сергієм Лочманом

Народився у Монголії, а загинув під час захисту України

Вінничан просять долучитися до “живого коридору” під час прощання із Юрієм Антонюком