«Шестеро онуків мають дізнатися про його подвиг» – мати загиблого героя 

Мати  зі сльозами на очах згадує сина. Й досі не може повірити, що десять років тому його вбила російсько-українська війна. Ця розповідь про 76-річну Наталю Курмашеву, котра понад усе бажає передати онукам історію рідного сина. Спеціально для «СічНьюз» мати загиблого героя поділилася власним літописом, який нікого не залишить байдужим.

Про героя 

Олексій Курмашев – військовий,  снайпер, старший солдат резерву батальйону імені Кульчицького. Проживав в Умані (Черкаська область). 28 серпня 2014 року загинув від поранень. Їх дістав, потрапивши у ворожу засідку у районі смт. Комісарівка Перевальського району Луганської області. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) і почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною» (посмертно). Олексію присвоєно звання «Почесний громадянин м. Умань» (посмертно).

Мати про відвагу сина

Він взяв участь в Уманському майдані. Разом із хлопцями зупиняли автобуси з «тітушками» й гідно тримали оборону. Окрім того, Олексій брав участь і в Київському майдані.

На свій 34-й рік життя Льоша загинув, а саме 28 серпня. У 2014 році з усіх наших уманських Захисників Олексія не стало четвертим. А вже наступного дня стався «Іловайський котел», що спонукало українську сторону погодитися на умови Мінського перемир’я.

Про матір

– Народилася я на Західній Україні. Далі мешкала в Донецькій області. А саме – в Олександрівському районі, селі Золоті Пруди. В Умань переїхала через те, що мій батько був військовим. Але моє коріння та могили моїх дідів знаходяться на Донеччині. Заміновані й розірвані поля – це моя рідна земля, розумієте? – зі сльозами на очах розповідає Наталя.

В Умані жінка живе вже 70 років.

– Батьки привезли мене сюди якраз у перший клас. Я маю трьох дітей – двох старших доньок і загиблого Олексія. 

Медаль за відвагу сина завжди на грудях у матері.

– Десь у 2016 році я отримала винагороду за сина. Ношу завжди її під серцем. І з болем згадую, чому її отримала.

Життя Наталі сьогодні

У цьому році я нікому не телефонувала й нікого не запрошувала. Лише декілька друзів, які знали сина до війни, приїхали. Відвезли мене на кладовище. Туди прийшли ще троє хлопців з його взводу. Минуло десять років, а вони досі пам’ятають цю дату, – зі сльозами на очах згадує мати.

Один із цих побратимів сина нині проживає пекло у Вовчанську. Вирвався на два дні, щоб у цей день прийти до Альоші на кладовище.

Мають дізнатись нащадки

У мене шестеро онуків й четверо правнуків. Хтось же має їм це все розповісти. Тим паче, що вони були маленькі, коли він загинув. Тому в обличчя його не дуже пам’ятають. Я пригадую випадок з однією моєю онучкою.

Хлопець у військовій формі приїхав через два роки з Києва додому, зробив крок до маленької дівчинки, а вона радісно обійняла його коліна й крикнула «Дядько Альоша приїхав!». Зараз вона не пам’ятає його обличчя, занадто мала була.

Знав, що війна так просто не піде

– Коли Олексій після Слав’янська перед Дебальцевим приїхав додому на десять днів, він у нашому будинку переобладнав підвал у бомбосховище. Пояснював мені, де акумулятор стоїть, щоб було світло. А я ще сміялась і питала:

– А якщо бомба завалить нам вихід? Бо поруч із нами аеродром.

Він відповів:

– Я тобі на стіні крейдою намалював квадрат у тому місті, де цеглинами заставлене вікно. Дістанете дві цеглини, далі йде ґрунт. Якщо засипле, вийдете саме через це місце.

Я сміялася й казала:

– Так у підвалі ж холодно.

А син натомість вказав мені на труби з опаленням. Олексій подбав про кожну деталь. З 2014 року у нас так і стоїть акумулятор, а з 2022 року ми усією родиною кожної тривоги усі тут ховаємося.

Читайте також:

Майже 60-річного професора три місяці ганяли по комісіям, аби мобілізувати

“Так війна наздогнала мене у Вінниці” – очевидець про трагедію 14 липня

Аліна ТАЛАН, «СічНьюз»