«Усі – з маминого животика!» – кажуть прийомні діти родини Станіславових
Якщо кожна родина візьме до себе дитя з сиротинця, то у нас не залишиться сиріт. І тоді відомий вислів «чужих дітей не буває» стане реальністю. У цьому переконане подружжя вінничан, Юлія та Даніїл Станіславови, усиновлювачі та опікуни 4-х малят.
Дозвіл на усиновлення «вибивали» два роки
Молодята одружилися у 2011 році, жили щасливим та забезпеченим життям, будували житло, облаштовували власне гніздечко. Проте без «пташеняток»… Вони розуміли, що мають любові більше, ніж потрібно двом.
Початком нашої історії всиновлення я вважаю своє дитинство, – розповіла на зустрічі «Жива книга»: відверті історії турботи про дітей» Юлія Станіславова. – Я виховувалася у багатодітній родині, в якій було шестеро бажаних діток. Пам’ятаю історію, коли ми гуляли з мамою, і я розповідала, що мрію знайти і врятувати загублене немовля. Мама тоді не висміяла, а підтримала мене.
Коли Юля переконала чоловіка Данила взяти на виховання дитину із дитбудинку, її мрія стала спільною. Так почався нелегкий шлях майбутнього батьківства. Перший крок – долання бюрократичних сходинок держустанов.
Купа довідок, збір різних документів. Нам постійно казали: «переробіть», «принесіть інше», «це не підходить», «прийдете іншого разу». Приносиш довідку – кажуть, що це не така, – згадує Юлія. – І це ж ми ще працюємо, не лише ж по установах ходимо. Не один раз опускалися руки, вже хотілося все кинути…Але в такі миті мене підтримував чоловік… І тут ми отримали омріяний висновок: «Ви можете стати усиновлювачами». До цього йшли два роки.
Першим був Андрійко
Але на подружжя чекало нове розчарування: дітей для влаштування у сім’ю не було. Служби пропонували то п’ятеро дітей, то семеро. А у них був дозвіл на одну-дві дитини. Наступне випробування для родини – почалася війна.
Станіславови розуміли, що початок великої війни ставить крапку їхній мрії. Жахи окупації, обстріли, убивства та мародерство, еміграція мільйонів матерів із дітьми – таким було українське сьогодення, скореговане рашистами.
Але невдовзі для подружжя вінничан «засяяло сонечко». Їм повідомили, що є маленький хлопчик для усиновлення. І запитали, чи хочуть вони на нього подивитися. «Яке там дивитися? Беремо!» – в один голос заявила пара.
Маленький, недоглянутий, із сопельками – таким ми вперше побачили Андрійка, – згадує Юлія. – І почалися недоспані ночі, турботи материнства, нові обов’язки…
А через рік – плюс три сестрички
Також ми стояли на черзі як усиновлювачі. І пізніше нам повідомили, що є ще троє сестричок. Ми побачили побритих налисо дівчаток. Вони були в закладі, де зазвичай перебувають діти з порушенням психіки, вадами розвитку. Хоча ці дітки були абсолютно здорові. Так ми забрали до себе наших красунь, вчергове подолавши оформлення документів-довідок-дозволів. Їхні імена – Аміра, Аніта, Злата.
Дівчатка в такому ранньому віці пережили багато горя: втрату мами, самотність, інтернати. Зараз вони потрохи оговтуються, відкривають свої душі для любові та й самі дарують щастя новим батькам.
Станіславови розповідають зворушливу та «секретну» історію: старша дівчинка точно знає про дитбудинок. Середня ж удає, що нічого не відає про перебування там. А менша – не пам’ятає нічого точно. Але вони всі разом вирішили: неважливо, хто де був раніше, у якій сім’ї чи в якому закладі. Діти всі говорять: «Я народилась (народився) з маминого пузіка!».
А Юлія та Даниїл вірять, що це лише початок їхньої спільної з дітьми щасливої історії.
Також подружжя – прихильники патронатних родин (тимчасова форма влаштування дитини у сім’ю, де термін перебування дитини не може перевищувати трьох місяців). Кажуть, що якби українці більше долучалися до цієї програми, то, можливо, покинутим малятам трохи менше б довелось пережити дитячого болю.
Родина Станіславових вірить, що дитячих страждань не має бути завдяки люблячому, свідомому батьківству.
Оксана НІКІТІНА, «СічНьюз»
Читайте також
Переїхали з Києва у село, започаткувавши дитбудинок сімейного типу
Відкривають перший в Україні майданчик для практики керування кріслом колісним