«Я йду на війну, а буде, як хоче Бог» – останні слова загиблого Героя

«Рука війни» погубила навіки Героя Олександра Гевеленка. Залишивши у самотності матір та дружину. Спеціально для сайту «СічНьюз» мати загиблого Героя розповіла, що ховає її душа після смерті сина.

Довідка «СічНьюз»
Олександр Миколайович Гевеленко народився 16 серпня 1972 року. Народився та проживав у місті Умань.
Стрілець-помічник гранатометника з механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону в/ч А4723. Загинув 10 лютого 2024 року в результаті мінометного обстрілу в районі н.п. Новоселівське, Сватівського району, Луганської області.

– Ніно, розкажіть про вашого сина.

– Він за професією муляр, а за покликанням – військовий. Ще до війни, як і більшість українців, їздив за кордон. Жив звичайнісіньким життям. Останнє місце роботи у Олександра було у Києві. Одного разу, захворівши, приїхав додому (в Умань) лікуватись. 24 лютого, рано-вранці, Саша пішов у поліклініку закрити лікарняний.

Повертаючись додому, йшов повз військкомат. Син помітив натовп. Вже тоді він знав, що мусить приєднатися до хлопців, які добровільно підуть захищати свою країну. Прийшовши додому, Саша мені сказав: «Мама, я йду на війну».

Не описати словами, що я відчувала той момент. Мій син взяв військовий квиток і сказав: «Мамо, не плач, бо кацапи сьогодні в Києві, а завтра вони будуть тут у нас, в Умані. Хто, як не ми, повинні захищати свою Україну?» І пішов. Не маючи ніякого військового досвіду й з маючи обмеження через стан здоров’я. Мій Саша – доброволець, я пишаюсь ним. Він проявив надзвичайну мужність і відданість своїй країні.

– Яким був Олександр?

– Зі слів побратимів, він був дуже мужнім, сміливим і вірним товаришем. Завжди переймався за інших, так само, як і за себе. Дбав безпеку, як свою, так і своїх побратимів. Найбільше мій син любив свою родину й не хотів, щоб ми бачили війну.

– Якими були останні слова Героя?

– Коли він йшов на бойове завдання, останні слова його були такі: «Я йду, а буде так, як хоче Бог». Як не дивно, це була його улюблена фраза. Ризикуючи, він завжди говорив, що Бог вирішить, його долю. Саша був хорошим сином, люблячим чоловіком. Знаходив спільну мову з усіма. Й радо приходив усім на допомогу.

– Коли ви бачили Сашка останній раз?

– По відеозв’язку. «Давненько не бачились» – з такими словами він останній раз зателефонував мені. Сашко так багато мріяв. Складав з дружиною плани. Й так прикро, що не судилося їм здійснитися.

– За яких обставин дізналися про смерть сина?

– Мені здавалося, що я не зможу це пережити. 11 лютого зателефонували й повідомили про його смерть. Такий біль неможливо було стримати. Не існує таких слів, щоб описати усі мої страждання. Саша віддав своє життя, заради нашого з вами майбутнього. Мати втратила сина, котрого любила понад усе. Дружина лишилася без коханого чоловіка. А сестра більше ніколи не побачить брата.

Я дуже важко пережила втрату своєї дитини. Я й досі не можу оговтатись. Це все вплинуло на моє здоровʼя. Час від часу бувають серцеві напади.

– Як ви знайшли сили рухатися далі?

– Я дуже довго плакала й не могла відпустити сина у небуття. Одного разу мені наснився Сашко. У сні я бачила, що він не може лягти у постіль. Через мої сльози його ліжко стало мокрим. Тоді я зрозуміла, що мушу відпустити його. Відтоді я молюся за його спокій. Ми кожні вихідні їздимо до Саші на могилу. Саме тут я знаходжу сили. Посадили там багато квітів, й щоразу, дивлячись на фото сина, я згадую його фразу «Як Богу буде завгодно». Я і дружина Олександра пишаємося його мужністю.

Аліна ТАЛАН, «СічНьюз»

Читайте також

Пропонують присвоїти звання Героя єдиному бійцю, який вийшов з “Азовсталі”

Захисника із Вінниці Руслана Нечипорука вбили дроном під час відпустки