Херсонська художниця творить шедеври під обстрілами

Щоденні обстріли та багатогодинні тривоги не заважають людям творити. Вона бере кулькову ручку і в укритті пише свої картини. “Віта black” – художниця з Херсону, яка кульковою ручкою творить шедеври в стилі гіперреалізму. Вона розповіла про себе сайту “СічНьюз”.

«Через війну пишу лише чорно-білі графіки»

– Розкажіть про ваш творчий шлях.

– Творчий шлях почався у Херсоні. Приблизно у п’ятому класі, коли я почала відвідувати гуртки для школярів, які щось ліпили, малювали і т.д. Також я активний читач всіх херсонських бібліотек. Це і бібліотеки для дітей “Дніпровської чайки” і наукової бібліотеки Гончара “Гончарівка”. Її вже на жаль, немає, рашисти знищили.

Після школи я вступила в музичне училище. Після нього пішла до сфери образотворчого мистецтва, на факультет культури та мистецтва херсонського державного університету. А картини кульковою ручкою – це вже подальша самостійна робота. Фарби зараз, на жаль, не дуже мобільні, а ручку можна взяти з собою в сховище.

– Ви творите під своїм ім’ям, чи маєте творчий псевдонім?

– Я маю творчий псевдонім “Віта black». Віта-це життя, а black – це натхнення цією серією. Back to black – повернення до чорного. Кожна робота в цій серії, це як певна сходинка до гіперреалізму. Це новий стиль для мене стиль. Тому кожна робота була, як дослідницькою для мене. Тому й такий псевдонім.

– Ви творили і до війни. Чи вплинула вона на ваш стиль?

– До війни це були багатоколірні роботи. Були і пейзажі, натхненні нашим відомим херсонським майстром Володимира Чуприни. Але, на жаль, війна внесла свої корективи. І тому нині це лише чорно-білі графіки.

«Боляче бачити дітей, які не подорослішали, а постаріли»

– Чи правда, що художники досліджують певні теми у своїх картинах і які цікаві вам?

– Так, в цій серії «повернення до чорного» я підіймала тему дітей та старих людей під час війни. Це найвразливіші верстви суспільства. І дуже боляче бачити дітей, які не подорослішали під час війни, а постаріли. В них вже дорослий погляд. Це якось не схоже на безтурботне дитинство, яке має в них бути. А старі, їм дуже важко в Херсоні під час війни. Це крах їхнього світогляду. Тому саме це я хотіла дослідити під час повномасштабного вторгнення.

– Чим ви надихаєтесь та знаходите в собі сили творити далі?

– В нас бувають, як херсонці називають “вікна” між обстрілами. Тоді хтось копає город, доглядає квіти. Всі намагаються знайти розраду в буденних звичайних справах, а я малюю. Але коли обстріли, то дуже важко. Херсонці ховаються в сховищах. На нас летить все, що на лівому березі – снаряди від «градів», «шахеди», міни.

А на новорічні свята, як каже сусідка, було “фаєр-шоу”, коли збивали ці «шахеди». Тоді я скомпонувала одну з робіт. Там зображена дитина, у якої багато сліз. Почалася тривога, я побігла в сховище, а через кілька годин вийшла і закінчила роботу. Це було третя година ночі.

«Херсон гуляв три дні. Без світла, зв’язку і води, але люди були щасливими»

– Які настрої в херсонців? Чи змінилося ставлення один до одного?

– Херсонці під час війни дуже змінилися, але в кращий бік. Можна до незнайомої людини підійти, розпитати, де найближчий пункт видачі гуманітарної допомоги. Особливо відчутна була ця підтримка під час окупації. Мені здається, якби не вона, вижити було практично неможливо. Рашисти їздили, ставили ці зетки, наставляли зброю на людей. Було боязно надвір вийти. Але люди збиралися коло магазину, дивилися українські новини, ділилися ними, чекали ЗСУ. Партизани вночі писали “ЗСУ йде”, пов’язували стрічки на дерева, розклеювали листівки. Завдяки цьому було не так жахливо.

– Чи пам’ятаєте ви свої емоції, коли дізналися, що звільнили Херсон?

– Пам’ятаю, як прийшла до сусідів, у нас тоді не було ні світла, ні зв’язку. Вони мені пояснили, що заїхала перша машина АТБ з українським прапором. Спочатку ми не вірили, бо нам казали, що це провокація з боку рашистів, спеціально повісять прапор, а потім будуть стріляти по тих, хто зустрічає. А коли ми вже впевнилися, що це правда,  то була велика радість.

Херсон гуляв три дні. Попри те, що не було ні світла, ні зв’язку, ні води, але люди були дуже щасливими. Однак, цю ідилію перервали мінометні обстріли з лівого берега. Тоді сусіди збиралися, пригощали один одного і співали гімн. Чекаємо, коли звільнять лівий берег. Ми знаємо, як це жити при рашистах, і людям там дуже важко.

Свою Україну любіть.

Т.Г.Шевченко

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”