На Донбасі День шахтаря – це більше, ніж свято
Сьогодні відзначаємо День шахтаря. Із цієї нагоди журналіст «СічНьюз» – вимушений переселенець поділився спогадами і традиціями відзначення свята, які існували до війни.
– Там, звідки я приїхав до Вінниці, День шахтаря – це більше, ніж свято! Гуляють декілька днів цілими містами, шахтарськими селищами, родинами! Бо у таких містах, як Лисичанськ, яке недарма хтось назвав «Колискою Донбасу», важко знайти родину, де хоча б хтось не був дотичний до цієї героїчної й почесної професії – ШАХТАР!
До цього дня понаписував цілу купу текстів, а розпочати хотілось з однієї історії. Моєї родинної, бо як не згадати про те, що сам пережив вже багато років тому…
Для будь-якого шахтарського колективу День Шахтаря – не просто привід чарконутися. Влада, якою б вона не була, прекрасно розуміла важливість вугільної галузі. Не буде вугілля – не горітиме лампочка, не вироблятиметься ціла низка важливої продукції, не буде життя у таких густонаселених і складних регіонах, як Донбас. Тому до Дня Шахтаря влада ніколи не шкодувала для шахтарів ніяких «пряників».
На початку 60-х (а, можливо, ще й раніше) на шахтах склався певний алгоритм святкових дій. Держава зі щедрого барського плеча виділяла для шахтарів різноманітні блага, які формувалися для кожної шахти окремо і надходили керівникові шахти у вигляді так званої «рознарядки». Відразу скажу, щоб було зрозуміло, жодне з цих «благ», крім грамоти чи нагрудного значка «Шахтарська слава», не видавалися шахтарям безкоштовно. Та чи інша «позиція» у рознарядці – це всього лише «листівка» («откритка»), яка давала право на позачергове отримання цієї «позиції» на складі, базі, спеціалізованому магазині тощо. Наприклад, людині вручали «листівку» на придбання автомобілю, з якою у нас на Луганщині люди їхали на обласну базу з автомобілями у Олександрівську, що біля Луганську. Там по цій «листівці» платили гроші й вибирали (у кращому разі) авто тієї марки, яке було у рознарядці. Й щасливо поверталися на чотирьох колесах у рідне шахтарське селище, де до зустрічі вже було все приготовано.
Напередодні Дня Шахтаря у 1963-му році начальник (тоді директори шахт називалися начальниками) «Шахти «Матроська» (1949) вугільного об’єднання «Лисичанськвугілля», що у Лисичанську на Луганщині, Семен Лигін отримав довжелезний «список», на чолі якого гордовито значилися дві найбажаніші для всього 3,5-тисячного колективу шахти (!!!) «позиції» з назвою «Автомобіль ГАЗ-21 «Волга». Потім йшли п’ять «Москвичів» (пізніше з’ясувалось, що то був експортний варіант з так званим «лужоним днищем»), десять «горбатих» «Запорожців», штук 15 мотоциклів з коляскою К-750, купа «Їжаків», «Паноній», телевізори, пральні машинки, радіоли і таке інше.
Здавалося, що майже кожний (кожна) робітник «Шахти «Матроська» отримає хоч щось, що у ті часу тотального дефіциту придбати у торговельній мережі було неможливо.
Начальник шахти Семен Лигін, з онуком якого – Серьогою Лигіним – я через чотири року піду у перший клас Лисичанської восьмирічної школи №19, що базувалася у селищі «Матроська», за звичним сценарієм створив так звану робочу групу. Туди увійшли: секретар парткому (тоді була одна партія – комуністична), комсорг, голова шахткому (профкому), заступник начальника з соціальних питань, начальник АБК і такі інші. Обов’язковою була присутність комітету ветеранів. Вручив їм до цього часу таємничий «список» з рознарядкою загальною вартістю так у декілька мільйонів у перекладі на сучасні ціни, й призначив зустріч на наступний день.
Наступного дня «робоча група» майже у повному складі заявилася до начальника шахти. Порозсідалися за широким столом, Лигін взяв стос паперів зі «списками» з дрижачих рук секретаря парткому, надягнув окуляри і став вдивлятися у запропоноване. Після прочитання перших двох «позицій» його обличчя збагровіло, він суворо глянув в очі свого заступника, секретаря парткому. І, здавалось, ледь утримався, щоб не жбурнути ці папери їм в їхні фактурні кругленькі обличчя… «Ви що, б…ть, хочете, щоб роботяги закидали мене камінням… не вас – мен-е-е-е-е!».
Справа в тім, що напроти двох «Волг» значилися імена головного інженера та начальника однієї з видобувних дільниць. Щось подібне проглядалося і напроти «Москвичів»…
– Я ж сказав, – гримів Лигін, – робочих та ІТР-вців (інженерно-технічний персонал) має бути порівну, а там – де кількість машин «нечьотна» – робочих має бути більшість… І ніяких партійних «привілей», – стукнув по столу Семен Лигін у бік секретаря парткому.
Останню фразу дехто з присутніх запам’ятав на всякий випадок. Делегація, насупивши носа, покидала кабінет начальника…
Через дві години вони знову зайшли до Лигіна.
– Ось тепер бачу, що все в порядку, молодці, – радісно підписав «список» начальник шахти, пробігши очима лише перші три позиції. – Тільки прошу вас, до урочистого засідання, де буде оголошений «список», зберегти імена в таємниці».
Ага… так-таки й послухали… Секретарша, яка друкувала «список», вже після перших двох прізвищ захотіла до туалету й прийшла хвилин через двадцять… Вся шахта вже знала про двох щасливців, які мали отримати новенькі «Волги»…
Тим не менше, на урочистому зібранні обличчя всіх присутніх у великій нарядній Шахті «Матроська» були зосередженими і трішки святковими у передчутті, що якраз йому щось та випаде… Хоч би горщик для малюка…
Після вступних слів та нікому не цікавого докладу секретаря парткому Семен Лигін взяв до рук «Список», піднявся зі свого стільця і сказав щось таке:
– Друзі, ви, напевне, вже втомилися слухати нашого партійного керівника, але ж треба таки завдячити нашій партії за увагу до нас. А увага – ось вона!, – він урочисто підняв над головою величезний «список». – «Автомобіль ГАЗ-21 «Волга» – головний інженер такий-то (вибачте, але забувся його прізвище, хай його нащадки на мене не дуже сердяться)! Зал вибухнув (багатенько хто з присутніх ще до початку засідання традиційно зробили щось подібне, але без перших двох букв) аплодисментами, але вони були все-таки дещо стриманими. Всі і так здогадувались, що «головному» перепаде.
– Другим автомобілем «ГАЗ-21 «Волга» нагороджується…», – Лигін зробив вигляд, що не може прочитати прізвище або, скоріш за все, навмисне витримував театральну паузу, – Нагороджується… хто ж тут записаний… не можу прочитати… нагороджується… Микола Калинович Мазан, машиніст гірничо-видобувальної машин дільниці такої-то… Проще кажучи, наш знаменитий комбайнер…».
Звичайно, що батькові вже казали про цей вибір, поздоровляли, пожимаючи натружену батькову долоню, але ж він не вірив:
– Як так, мені ж усього 25 років – пацан по суті… На шахті працюють тисячі справжніх «зубрів» гірничої справи… Чому ж «Волга» випала саме мені?.
З іншого боку, його бригада саме в цей час була під землею – якраз випала їхня зміна. А його начальник дільниці ще два дні тому попередив, щоб у шахту він не їхав, а «сто відсотків» був на зібранні. Бо той його вб’є (так і сказав, а йому щось подібне пообіцяв секретар парткому). Та все ж не вірилось. Не вірилось навіть тоді, коли Лигін вимовив його прізвище. А друзі вже підштовхували його йти за «машиною», бо начальник зараз передумає й віддасть три з половиною тисячі комусь іншому…
Він пішов, Лигін довго тряс йому руку, казав, що той молодець, а залу сказав, щоб з батька брали приклад. І що на таких, як Микола Мазан, і тримається вся вугільна промисловість… Багато хто з присутніх, слід зазначити, сиділи з відкритими ротами, отримавши цю звістку. Половина з них – здивованими, половина – не розуміючи, чому ось цьому «пацаньонкові» випала «Волга»?
Вперше в історії шахти та, як потім з’ясувалось, в історії всього «Лисичанськвугілля» (в різні часи об’єднання називалось по-різному) найдорожчу «нагороду» отримав такий молодий робітник. Старики, звичайно ж, побуркували тихенько, але ніхто відкрито не сказав, що Мазанові дали «Волгу» незаслужено.
Тим часом, Семен Лигін вже роздавав «Москвичі». І треба ж такому трапитись, що один з п’яти дістався одному з батькових друзів та нашому сусідові по вулиці Київській – Анатолію Максимову. В цей вечір на Київській радість була подвійною, та де там… А холодильники, а «Панонія» дядька Миколи Бабенка, а «стиралки» і все таке інше… Ох і святкувала ж «Шахта «Матроська»!
Якщо чесно, я не пам’ятаю, як того дня батько прийшов додому (ми ще чотири роки тому отримали квартиру у селищі «Матроська», правда, як то кажуть, «без удобств», ТаТоТаке…) з тією чарівною листівкою. Мені тоді ледь виповнилось чотири. А ось момент, як наша красуня-«Волга» салатного кольору новітньої тоді моделі з капотом без оленя стояла у нашому дворі і вся сусідня пацанва збіглась подивитись на «нашу «Волгу»…
Я до цього часу пам’ятаю запах салону машини… Хлопці та дівчата вже «обліпили» машину з усіх боків, а я по-королівські сидів за рулем, ледь визираючи у бокове скло. Батько подивився на цю картину і дозволив всім залізти до салону, але нічого там не смикати й не перемикати…
Я сьогодні розповів вам свою маленьку історію про День Шахтаря, як він відбувався 61 рік тому в українському Донбасі, у його серці – Лисичанську. Як він мені запам’ятався… Як ця «Волга»… Ну, добре… Сьогодні – тільки про хороше.
Шановні друзі, земляки-донбасівці, колеги (я таки став «третім поколінням» у шахтарській родині Мазанів)! День Шахтаря-2024 наступив. І де б ми не були й чим би не займались, шахтарський дух з нас ніколи і ні чим не «вивітриш». Зі святом вас! Сьогодні обов’язково хильну чарочку за всіх, причетних до цієї «сонячної» професії, за обох своїх дідів-шахтарів, за батька, якого ще у 1964-му «забрала» шахта… І за нашу Велику Перемогу!
Олександр МАЗАН, «СічНьюз»
