«Насолоджуйтесь цим станом» – святкуємо День бабусь і дідусів

23 липня в Україні і світі святкують Всесвітній день бабусь, дідусів та людей похилого віку. Це свято було започатковане Папою Франциском 2021 року з метою вшанування мудрості, досвіду та внеску людей похилого віку. День був встановлений, щоб підкреслити важливу роль, яку бабусі й дідусі та люди похилого віку відіграють у нашому житті та суспільстві. Він також нагадує про необхідність підтримки та поваги до старших поколінь.

Із нагоди свята досвідчений журналіст «СічНьюз» підготував оригінальний автобіографічний матеріал про своїх предків.  

«На Донбасі ніколи не було України»?

Так вже сталося, що ми – переселенці – привезли з собою, зокрема, у Вінницю, лише спогади. Але є невеликий виняток. Серед моїх документів якось затесалось ось це фото зразка 1962 року. На ній – автор цього тексту, який вже тоді не дуже-то хотів фотографуватися. Та мої дідусь та бабуся – Калина Данилович Мазан (на фото) та Олександра Йосипівна Мазан (Гончарова) – вже тоді були «просунутими» селянами й придбали своїй 16-річній доньці Людмилі Калинівні фотоапарата «Зміна». Він був першим у нашому селі Фугарівка на Луганщині (як, до речі, і радіоприймач, і телевізор).

Тому тітонька знімала всіх підряд, а мене – у першу чергу. А ще бабуся вишила ось для цього «шпендика» ось цю вишиванку. Тоді багато хто вишивав у селі, але Олександра Йосипівна, яка багато кого «обшивала», хоча й не вважала себе «модисткою», створювала найкраще. Це до того, що «на болотах» вперто стрекочуть, що на Донбасі ніколи не було України… А це – що? Ось вам – «речовий доказ» (на фото). Його, як казав  герой часто гостювавшого на Вінниччині (у бабусі, до речі) Володимира Висоцького, «всі інші переважить».

Пишалися першим онуком

Мені пощастило, що й інші мої бабуся з дідусем – Ганна Антонівна Бурлуцька (Кладко) та Захар Іванович Бурлуцький – теж мешкали у тій же Фугарівці, що у нинішньому Вовчоярівському старостинському окрузі Лисичанської міської територіальної громади.

Тож я був у своїх «дідів та бабів» першим онуком і, як співав незабутній Славик Хурсенко, «вся їхня любов на мене хлинула». На дідових велосипедах (у діда Захарька він був теж першим на селі!) я цілими днями мотався від однієї затишної оселі до іншої, бо треба було встигнути скуштувати «бабиШуриних» млинців, «бабиНюриного» борщичка, погратися з «дідаКалининим» Шаріком, та погладити «дідаЗахарьковину» Нонку.

Потім «пішли» інші онуки, але я був старшим. І вони згодом не просто раділи, а й пишались мною. Дід Захарько носив до магазину місцеву газету, де писали про мене, який то десь-там першим прибіг, або виграв спортивний конкурс чи міську олімпіаду з географії… Коли прийшов час йти до армії, то проводи (за участі 80-и людей) ми влаштували у моєму селі – у «баби Шури». А, коли мене зустрічали з армії, то «дід Захарько» всім у селі доводив, що старшина – то найвище армійське звання строкової служби. І що Сашко його заслужив, бо він – «дід Захарько» (до речі, циган за походженням, про що говорить його прізвище) у листах давав мені правильні настанови.

Віддячив «дідам та бабам»

А ще пізніше своє весілля я те ж «зіграв» у селі, але вже у «баби Нюри» й «діда Захарька», де зібралось сто гостей. Я таким чином віддячив «дідам та бабам», а потім першим з онуків подарував їм правнука.

У моєму житті багато чого відбулось. Але до останніх своїх днів буду до дрібничок пам’ятати своїх дідусів та бабусь. І оцю вишиванку, яка увібрала в себе всю «бабиШурину» теплоту серця й умілих рук, й «дідаЗахарькову» «веломашину», у яку він вкладав всю свою душу й майстровиті руки.

Побажання

Сьогодні – у Всесвітній день «діда й баби» (я, як юрист, можу сказати, що в українській юриспруденції саме так називаються наші родичі) хочеться побажати всім вам ніколи не забувати про них. Якщо вони (на щастя) ще у вас є, дзвонити, писати, а ще краще – радувати своєю присутністю. Вселяйте в них більше оптимізму, вберігайте від різних шкідливих новин, цікавтесь дрібничками, як вам здається, їхнього життя, бо їхнє життя саме з таких дрібничок і складається. Будьте уважними до них і щирими.

Якщо ж (на жаль) їх вже нема, то намагайтесь всіляко зберігати пам’ять про них, збирайте світлини, якісь відеосюжети, важливі речі й спогади. І знайте, скільки разів ви їх згадуєте, стільки вони і житимуть у ваших серцях.

А як вам випаде таке велике щастя самим стати «бабою й дідом», то тоді ваше серце саме підкаже вам, слухайте його і насолоджуйтесь цим станом – БУТИ ДІДУСЕМ ЧИ БАБУСЕЮ!

Олександр МАЗАН,
23 липня 2024 року