«Я розуміла, що з дня на день мене здадуть» – історія військової, яка пережила окупацію

З раннього дитинства Анастасія була неординарною. У той час, як її ровесниці гралися ляльками, вона віддавала перевагу пригодам і «війнушкам» із хлопцями.

Мама мріяла побачити доньку на сцені, але життя склалося інакше. У 19 років Анастасія прийняла рішення стати військовою, а її рішучість і непохитність привели до лав морської піхоти – однієї з найважливіших частин Збройних Сил України. Свою неординарну історію у війську вона розповіла журналістці «СічНьюз». 

Шлях до військової справи

2014 рік став для Анастасії переломним. Після подій на Майдані її бажання захистити країну стало непохитним. Настя, як і багато інших українців, не могла залишитися осторонь, коли російська агресія охопила Донбас.

Коли почалася війна, я дивилась і не зрозуміла, чому ми сидимо і нічого не робимо, – каже дівчина.

Потрапити до армії, тим більше в бойові підрозділи, в той час для жінок було значно складніше, ніж зараз.

– Тоді треба було пройти серйозну бойову підготовку, навчання та курси. Раніше дівчат взагалі не брали в бойові підрозділи. Я їздила до командира, розмовляла з ним, просила, щоб стати частиною військової родини, – пригадує Анастасія.

Згодом її мрія здійснилась. Настя – у війську. Там отримала позивний “KALI”.

«Я для них «братанчик»

Разом зі своїми побратимами, яких дівчина називає сім’єю, Анастасія пройшла АТО, пережила втрату друзів. Але продовжувала мужньо тримати фронт і воювати на рівні з чоловіками.

Мене не виділяли за якимось гендером. Я для побратимів – “братанчик”, – розповідає KALI.

Дівчина родом з Бердянська. Перед повномасштабним вторгненням дівчина дізналась, що вона вагітна двійнею.

– Про вагітність я дізналась випадково. Знаходилась в Бердянську, але постійно підтримувала зв’язок із хлопцями на зв’язку. Командир просив мене приїхати на два-три місяці попрацювати, бо росія навезла багато бойової техніки. Але медпрацівники заборонили мені їхати, – пригадує Анастасія.

Перші прийняли удар ворога

Морська піхота базувалася під Маріуполем. Морпехи перші прийняли удар ворога і дали час іншим підготуватися, зробити укріплення.

– Потім почалися перші втрати. Багатьох хлопців ми втратили у селах. Вони потрапили в оточення. Я намагалась якось із ними зв’язатися, але зв’язок був жахливий, – зі сльозами розповідає дівчина.

Настю всі просили виїздити, але її «тримали» друзі.

– Зателефонував друг і сказав, щоб я готувалася до евакуації. Бо, мовляв, мене ніхто забирати не буде. Я розуміла, що потрібно буде самій їхати через “сєпарів”, – каже військова.

Практично весь її батальйон залишився там, під Маріуполем. Командир взводу Євгеній Скоробогатько також загинув.

В окупації прожила два місяці

12 квітня 2022 року рота дівчини потрапила в полон… Чому це сталося?

– Я не виїздила до останнього. Бо очікувала, що хтось з побратимів приїде. Мій чоловік на той момент боронив Херсон. І я сама, вагітна, разом зі своїм собакою “Уксусом” залишилась сама, – розповідає Анастасія.

У “сєпарів” були списки. І вони вже шукали її.

– Я розуміла, що з дня на день мене здадуть. «Почекунів» було багато. Я в окупації прожила два місяці. Чекала дива, але його не сталося, – пригадує вона.

Життя в окупації було складним. Майже нічого не працювало, все було закрито.

– Окупанти всюди лазили, п’яні, вонючі. Бабусі закривали магазини, боялися, тікали. В магазинах зазвичай було тільки морозиво, – пригадує Анастасія.

Коли окупанти «озвірили»

24 березня у Бердянську військово-морські сили України підірвали та знищили російський десантний корабель «Орск»

Після чого окупаційна армія озвіріла.

– Вороги вже знали, що за ними слідкують. Шукали морпіхів, а родичів їх тягали по підвалах. Тоді я зрозуміла, що треба тікати. Сіла за руль і поїхала. 18 блокпостів подолала. Вороги мене штовхали, переривали машину, чіплялися, погрожували. Казали, треба їхати в Мелітополь, а звідти в Крим, – розповідає дівчина.

Після того, як багато побратимів Анастасії загинули або потрапили в полон, вона не відчувала страху. Бо дівчина згадувала, що її друзі наразі стоять на захисті країни і як їм важко. 

– Мені вдалося виїхати. Коли я під’їздила до Запоріжжя, мене зустрічали «кадирівці». Мій собака на них дуже агресивно реагував, тому вони хотіли його забрати. Але я змогла все ж врятувати «Уксуса», – розповідає дівчина.

Після того, як Анастасія виїхала, у росіян з’явився доступ до бази даних.

– Дуже пощастило виїхати, бо мене б незабаром знайшли і просто вбили. Особливо ретельно шукали тих, хто воював з часів АТО, – розповідає дівчина.

Повертається на службу

Зараз дівчина проживає в Хмельнцькому, але незабаром повертається на службу.

– Я з 19 років в армії, цивільне життя – не для мене. Не можу себе знайти в тилу, мені тут важко. Військові – моя сім’я, я борюся за них. Для наших хлопців важливо знати, що ми про них пам’ятаємо і боремося, – зі сльозами на очах розповідає дівчина.

Анастасія ходить на акції в підтримку полонених, організовує різні цікаві проєкти, щоб привернути до них увагу суспільства.

– Ми повинні пам’ятати про тих, хто зараз не з нами. Вони воювали за нас. Українці мають пам’ятати, завдяки кому вони можуть жити, подорожувати, пити каву, ходити на роботу та займатися своїми справами. Тому потрібно діяти, – каже KALI.

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”

Читайте також

Незалежне вінницьке медіа заявляє про тиск з боку влади і активістів

Нетвереза ​​водійка, яка збила хлопчика, отримала три роки, а її чоловік помер