Зворушливі спогади про 18-річного добровольця Дмитра Яременка
Дмитро Яременко став на захист Батьківщини у серпні цього року. Юнак пішов на війну добровільно, щойно перейшовши на другий курс факультету філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету. Воював із ворогом у складі 12-ї бригади оперативного призначення НГУ «Азов» (в/ч 3057). Свій останній бій прийняв 13 листопада поблизу села Діброва Луганської області. Життя воїна обірвалося у 18 років.
Дмитро Яременко народився у Маріуполі 2 лютого 2005 року. Тут зростав і навчався, проте з початком повномасштабного вторгнення родина була змушена залишити власну домівку. Прихисток знайшли у Вінниці, де хлопець вступив до педагогічного університету.
«СічНьюз» детальніше розпитали про сина його мати.
– Юліє Павлівно, розкажіть про дитинство Дмитра, яким він був, чим цікавився? Як вчився у виші?
– Діма обожнював свого старшого брата. Любив тварин, дівчат у садочку, слухати музику та книжки про космос. Годинами міг збирати Лего. Звичайне дитинство маріупольського хлопчика із звичайними дитячими радощами.
– Як він сприйняв вторгнення Росії в 2014 році?
– Навесні 2014 року Маріуполь занурювався у хаос мародерства та беззаконня, яке завжди приходить разом з руським міром. 13 червня того ж року воїни АЗОВу, 72-ї бригади, батальйону «Дніпро» так звану “днр” з міста викинули. Але спокою Маріуполь вже більше не знав.
У вересні 2014 Дмитру було дев’ять. Як і інші маріупольські діти, до школи йшов під вибухи. Там тренування дій під час обстрілів. Після школи знову звуки боїв, які йшли навколо міста. У січні 2015 року росіяни обстріляли спальний мікрорайон нашого міста з “градів” та “ураганів”. Від цього загинуло 28 дорослих маріупольця та дві маленьких дитини, а 108 людей були поранені.
Всі наступні роки, попри нескінчені перемир’я та угоди, війна тривала. На позиціях під Маріуполем хтось постійно сплачував своїм часом, здоров’ям та життям за те, щоб місто залишалося українським, розвивалося та квітнуло.
– Що спонукало Дмитра піти на фронт?
– Після повномасштабного вторгнення вибратися з Маріуполя вийшло не одразу. Вчергове росіяни підтвердили – вони будуть знищувати нас всіма засобами, як будуть їм доступні; за будь-якої можливості, яку вони матимуть.
Вперше Діма хотів доєднатися до хлопців-АЗОВців ще тоді у Маріуполі, під час вуличних боїв. Але того разу погодився, що в момент, коли все несеться та змінюється кожної години, бігати за хлопцями та запитувати, що робити – то не стільки допомагати, скільки відволікати та заважати.
У квітні 2022 року нам пощастило вибратися в бік Запоріжжя. Ми приїхали до Львова, де Дмитро встиг закінчити 11-й клас у тридцятій львівській школі. У червні переїхали до Вінниці, і влітку 2022 року Діма вступив до Вінницького педагогічного університету на факультет журналістики. У лютому 2023 року йому виповнилося 18. Закінчив перший курс та надіслав анкету до рекрутингового центру АЗОВу.
Казав, що росіяни зупиняться тільки там, де їх вдасться зупинити. І що не зруйнують тільки те, що їм не дадуть зруйнувати. Що неможливо все життя бігати від них, віддаючи їм нові і нові наші міста та села. Він бачив, що люди, як готові захищати Україну, вже майже всі воюють. Що вони щодня несуть втрати, що їх стає все менше. Сказав, що потім буде зневажати себе за те, що у важкий момент не став поруч з тими, хто б’ється за право жити вільно як людина. А не в окупації як безправна тварина, яку можна безкарно вбити та викинути на смітник.
Після смерті Дмитра чула декілька разів фразу “нащо ти його відпустила, він же зовсім дитина”. Дивлюся на таких людей з подивом. “Не відпустити” на війну можна тільки того, хто й не збирається туди йти. Якби Дмитру потрібні були виправдання, чому він не пішов, він би сказав, що такі молоді, як він, ще будуть потрібні для відбудови України після перемоги. Або що мама та бабуся після всього пережитого у Маріуполі не витримають, якщо з ним щось станеться. Або, що в нього батько на момент повномасштабного вторгнення вже знаходився в лавах ЗСУ (21-й батальйон Сармат 56-ї окремої Маріупольської мотопіхотної бригади.)
Але Діма цих виправдань не шукав. Бо навіть у свої 18 років добре розумів – якщо ми зараз не встоїмо та програємо росії, то відбудовувати вже буде нічого.
– Що син розповідав із фронту?
– У серпні цього року Діма поїхав на передову. І під час проходження КБПБ, і після нього часто казав, що дуже щасливий нарешті опинитися серед своїх . Серед людей з таким самим поглядом на росіян і таким самим розумінням того, у що перетвориться наше життя, якщо вороги нас переможуть. Казав, що дуже хоче сісти на кейс-евак та боїться, що йому не довірять через вік.
Присилав відео з бойовими котами та собаками. Розповідав, що з побратимом з Маріуполя замовили в інтернет-магазині гітару, щоб грати у якісь короткі проміжки відпочинку. Діма дуже любив грати, в Маріуполі разом з оператором зняли відео-кавер на Can You Feel My Heart. Іноді і сам писав музику).
Радів, що є можливість продовжувати навчатися в університеті, хоч і на відстані. Перед загибеллю встиг зв’язатися з деякими викладачами, бо як раз розпочалися заліки та екзамени.
– За яких обставин Дмитро загинув? Як Ви це сприйняли?
– 17 листопада співробітник ТЦК віддав мені повідомлення про те, що 13 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання внаслідок артилерійського обстрілу позицій на території Серебрянського лісництва Луганської області Діма загинув.
Попрощалися з Дмитром ми 21 листопада, у День Гідності та Свободи. Так співпало.
З того дня кожен мій ранок починається на Алеї Слави Сабарівського кладовища. Я приїжджаю до Діми, вмикаю в «Ютубі» Молитву Українського Націоналіста, яку колись у 2015 році у Генічеську разом з побратимами-АЗОВцями читав Павло Мороз. Слухаю, як крукають ворони, як шелестять прапори…
Потім повертаюся додому. Дивлюся, як метушиться ранкова Вінниця. Як дехто біжить по своїх справах, не звертаючи уваги на те, що лунає всеукраїнська хвилина мовчання. Як сигналять інші водії тим, хто призупинив на цю хвилину своє авто.
І думаю про те, чи розуміють ці люди, якою великою ціною сплачено за оцю можливість поспішати по своїх справах. Яка тонка грань відділяє від мороку російської окупації. І що оті страшні відео та історії людей, які побачили російську армію зблизька – то не щось далеке з Інтернету. То є реальність, від якої ми захищені, поки з росіянами б’ються українці, яким не все одно, під яким прапором жити.
– Як думаєте, коли завершиться війна?
– Іноді чую від людей про те, що війна втомила і що хочеться, щоб все вже закінчилося.
Але правда полягає в тому, що з вини росії ми не маємо вибору – воювати чи жити мирним життям. Ми маємо вибір – воювати за своє проти росії до нашої перемоги чи воювати у складі росії проти Європи після нашої поразки.
Українці, які осягнули цю просту істину, проводять зараз черговий важкий штурм. Або стоять на морозі у варті. Перечікують черговий обстріл, щоб повернутися до копання окопів. Або евакуюють побратимів до найближчого стабпункту. Ведуть дрона у сподіванні, що РЕБ його не вхопить. Несуться по прострілюваній дорозі з комплектом БК у сподіванні, що проскочуть. Планують операцію, знаючи що з неї повернуться не всі. І що потрібно десь знайти слова, щоб пояснити матері чи дружині, чому не вберіг їх рідну людину.
Вони готові битися до кінця. Та перемога дуже сильно залежить від того, чи готові наступні українці стати поруч на місця полеглих, продовжуючи боротьбу за право вільно жити. Право, яке зараз ще можна відстояти. І яке у випадку поразки майже неможливо буде повернути.
– Чи усвідомили та прийняли Ви смерть сина?
– Поки що ні. Всі його речі обережно розкладені в його кімнаті. Поруч з фотографією – маленька новорічна ялинка. Спілкуюсь з побратимами Діми. Відчуття, що це у нього просто така особливо довга ротація без зв’язку.
Бо можна віддати землі тіло сина, але любов до нього та безмежна вдячність – це те, що зі мною назавжди. До останнього дня мого життя.
Бабуся Надія Георгіївна також згадує про онука
– Мої діти з онуками жили окремо. Але ми часто бачились. І мали можливість спостерігати, як росте Дмитрик, чим захоплюється, що його бентежить, що його може надихати, а що обурювати.
А взагалі він ріс дуже добрим, веселим і контактним хлопчиком. Він міг товаришувати, любив тварин, оберігав їх. Коли був зовсім маленький, то його дуже дивувало, як можна ображати чорну кішечку? Вона ж не винувата, що народилася чорною!
Він не міг пройти мимо, якщо хтось потребував допомоги. Міг відвести додому якогось сп’янілого мужичка, бо боявся, що він змерзне і захворіє.
Дмитрик ніколи не мріяв бути військовим. Він був творчим хлопчиком, обожнював гітару, сам писав музику. Змалечку дуже любив старшого братика, поважав його думку, вони були справжніми друзями. Я ніколи не бачила, щоб вони сперечалися.
Ще в Маріуполі, сидячи під обстрілами, я жахливо боялась втратити своїх дітей. Ми всі були у різних місцях. Тоді у Маріуполі крізь було гаряче. Але там, де були Дмитрик із мамою, то було справжнє пекло. Їх вулиця находилася через річку від “Азовсталі”, бомби падали постійно. В їхньому будинку були вибиті вікна, пробито дах. Вони сиділи у холоді і у голоді, бо запасів їжі вже не було.
Дмитро повів себе як справжній чоловік. Він заспокоював маму, бо вона вже божеволіла від того, що не було звістки про її старшого синочка Микиту. Мій онука під обстрілами ремонтував вікна, лагодив кришу і постійно находив заспокійливі слова для своєї матусі. Дочка мені казала, що якби не Дмитро, її б серце просто не витримало.
Бої ще йшли, а русня вже захопила Маріуполь. Стали роздавати гуманітарку, але мій онука відмовлявся їсти ці русняві подачки.
І коли вже у Вінниці я побачила, що вони живі, мені дуже захотілося їх обійняти і нікуди більше не пустити.
Якось я сказала Дмитрику: “У вас воює батько. А ти вчись, станеш журналістом, будеш розповідати про всі важливіші події. Ти зможеш дати користь своїй країні таким шляхом.”
А він так сумно на мене подивився і сказав: “Бабусю, а хіба ті, що на фронті, не хочуть вчитися і жити у своїх сім’ях?”. Мені нічого було відповісти на це, адже він був правий.
Я все своє останнє життя буду носити у серці тепло мого любого онука, моє сонечко, який завжди мені казав: “Я дуже тебе люблю, бабуся!”
Щоб оперативніше слідкувати за новинами, підписуйтеся за наші сторінки у “Фейсбук”, “Телеграм”, “Вайбер” та “Інстаграм”.
Підготував Михайло ШАФІР, «СічНьюз»
