«Передали, що він – «двохсотий»: історія дівчини, яка чекає коханого з полону

Їхнє кохання почалося ще в дев’ятому класі. Пара зустріла війну в мальовничому селі на Херсонщині, яке зараз в окупації. Зараз 21-річна Аміна Іванченко чекає свого чоловіка Василя (ім’я змінено з міркувань безпеки) з полону. Спеціально для «СічНьюз» вона розповіла свою історію.

Початок повномасштабного вторгнення

– Повномасштабне вторгнення ми застали на півдні України. Проживали та працювали на Київщині, але перед війною поїхали в гості до рідних, на Херсонщину. Півроку ми жили в окупації, – згадує Аміна.

Важкі дні залишилися позаду. Але після виїзду з  окупації її чоловік вирішив стати на захист України. Аміна була шокована, але їй довелося прийняти його рішення.

– Я ще повністю не відійшла від подій на Херсонщині, а тут рішення Василя піти у військо. Зрозуміло, що я не хотіла його пускати. Але він – не маленька тваринка, яку можна закрити вдома. Тому мала прийняти цей вибір, – розповідає дівчина.

Шлях на передову і поранення

19-річного хлопця брати у військо ніхто не хотів. За словами Аміни, він ходив туди, як до себе на роботу. І просив стати частиною ЗСУ. В підсумку це вдалося.

Василь воював на Бахмутському напрямку, де отримав своє перше поранення.

– В квітні 2023 року в нього було поранення. Уламки позалітали в спину, руки, ноги. Чотири місяці проходив реабілітацію. Василь не долікувався і отримав своє друге поранення. Знову ж таки не подбав про здоров’я, без ВЛК пішов на фронт, – розповідає дівчина.

«Відчувала, що сталася біда»

Восьмого листопада виповнився рік з того моменту, коли чоловік Аміни зник зі зв’язку. Після численних дзвінків побратимам, де її запевняли, що все гаразд, серце Аміни передчувало недобре.

Вона намагалася дізнатися більше. Проте новини, які прийшли, були приголомшливими. Офіцери радили їй не шукати Василя, натякаючи, що шансів більше немає. Але Аміна відмовилася вірити в найгірше.

– Василь не сказав мені, що йде в бій, не взяв з собою телефон. Минали дні, і я розуміла, що він не виходить на зв’язок довше, ніж зазвичай. Дзвоню побратимам, командуванню. Мене запевнили, що все добре. Але я відчувала, що сталася біда, – пригадує Аміна.

«Прийміть мої співчуття. Скоріш за все, він загинув»

Згодом дівчина вийшла на побратима свого чоловіка, який воював разом з ним. Той дзвінок перевернув життя дівчини.

– Побратим каже, що лежить в шпиталі і просить набрати. Я розумію, що щось не так. Почула: “Василь був важкопоранений, його не евакуювали”. Після цих слів я почала телефонувати замполіту з криками та в істериці, – розповідає дівчина.

«Прийміть мої співчуття. Скоріш за все, він загинув» – після цих слів Аміна перестала відчувати будь-що. 

– Я не злюсь на побратимів, тому що в бою ти не можеш оцінити важкість поранення і стан людини. Злилась тільки на те, що мені вчасно не сказали, – пригадує вона.

Їй казали не шукати чоловіка. Але Аміна відчувала, що він живий. Після того дівчина почала подавати інформацію відповідним структурам про Василя, розповідала найдрібніші деталі.

У полоні

– В кінці листопада координаційний штаб повідомив, що Василь живий і знаходиться в полоні. Потім була довготривала пауза і згодом – перший обмін. Через два тижні зі мною зв’язалися волонтери, і я отримала першу звістку, – посміхаючись, пригадує Аміна.

Вони повідомили, що бачили її коханого. Згодом дівчині зателефонував хлопець, який повідомив, що він товариш її Василя.

– Мій чоловік з ним дуже потоваришував. Хлопець розповів: коли вони зайшли на позиції, їх почали закидати газовими скидами. Протигаз був поганий, тому і пропускав. Згодом йому стало погано, він не розумів, що робиться. Василь вискочив з окопу, і тоді в нього на швидкості прилетів дрон. Він отримав контузію та газове отруєння. Згодом р*усня вдруге атакує газом. Василя залишили в окопі, а по рації передали, що він – «двохсотий», – розповідає дівчина.

Василь чотири доби пролежав в бліндажі без змоги рухатися, в холоді та сирості. На третю добу чоловік просто хотів себе підірвати, але думка про Аміну тримала його на цьому світі.

– На четвертий день зайшли орки. Крикнули, чи є хтось живий. Василь відповів: “я”. Ніхто не хоче йти в полон. Чоловік казав звільненому з полону товаришу, що думка про те, що за нього там хтось тримається, що він ще зможе побачити мої очі та усмішку, надавала сили жити, – зі сльозами на очах розповідає Аміна.

Громадська діяльність і віра у повернення

Зараз дівчина не знає ані про стан здоров’я, ані де знаходиться її чоловік. Але Аміна продовжує боротьбу. Вона організовує та відвідує різноманітні проєкти та акції. Дівчина – голова громадської організації “Завжди перші мають бути вдома”, яка створена в інтересах безвісти зниклих та військовополонених бійців 80 ОДШБ. Також Аміна закриває збори та допомагає військовим.

– Наші акції для обмінів не допомагають. Але вони важливі для хлопців. Захисники бачать, як за них боролись. Їм приємно, що про них пам’ятають. Також це робиться для того, щоб нагадати нашому “чудовому” тилу, що в нас війна, що є полонені та безвісти зниклі. Адже, на жаль, суспільство переважно відірване від цього всього, – зауважує Аміна.

Дівчина закликає українців підтримувати збори, донатити. Тоді ніхто не бути дезорієнтованим, якщо опиниться на місці Аміни і тисячі жінок, які чекають своїх чоловіків з полону.

– Коли Василь пішов до ЗСУ, я була емоційно і психологічно нестабільною. Але з часом, в один момент, зрозуміла, що є людина, яка потребує моєї допомоги. «Склеїла» себе і тепер борюсь за всіх, кого можу «витягнути», – каже Аміна. 

Вона звертається до жінок та дружин, які чекають свого коханого з полону.

– Не слухайте чужих порад, а лише своє серце. Не забувайте про тих, хто вас захищає. В яких би стосунках ви не були, ти маєш боротися за свого Захисника – це твій обов’язок. Шануйте полеглих, допомагайте діючим і боріться за полонених та безвісти зниклих, – завершує дівчина. 

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”

Читайте також

«Я розуміла, що з дня на день мене здадуть» – історія військової, яка пережила окупацію

Бореться з раком та за полоненого чоловіка: історія незламної жінки